На жаль, далеко не всі відносини у нашому житті вдається збудувати гармонійними. Такими, щоби можна було би з них черпати сил, натхнення, радості.
І на це є багато причин. Ніхто з нас не бажає собі зла, коли дозволяє комусь зайти у своє життя: друзям, коханим, колегам. І мало хто задумується над тим, що одного разу взаємини із найближчими можуть стати справжім випробуванням.
Однак так стається.
Чи не найчастіше причиною незгод у стосунках стає залежність одного із близьких. Особливо яскраво це проявляється у сім’ях, зрештою, як і в робочих колетивах, так і в колах друзів.
Будь-яка залежність руйнує не тільки того, хто нею хворіє, але й найближче оточення, стаючи постійним випробуванням, каналом, крізь який безмірно виснажуються духовні і фізичні сили.
Про прояви узалежнення можна багато говорити, однак справжнє обличчя цього жаху знайоме безпосередньо тим, хто зустрічався із проблемою.
Часто близькі узалежненого просто не знають, де шукати допомоги і який з цього має бути вихід.
Не менш “популярною” раною будь-яких стосунків стає насилля у різних його проявах. Про насилля у сім’ях, зокрема і сексуальне, говорять мало, за традицією, “щоб не виносити сміття з хати”.
Що доброго у такому мовчанні?
Скільки таких стосунків, де є постійна жертва деспотизму когось із учасників? Цькування? Зневаги? Особливо від найрідніших?
Як багато з нас живе навішаними ярликами від своїх близьких, щодня все більше вірячи у правдивість своєї “гіршості”, “дефектності”?
Можна продовжувати ще далі. Однак суть зрозуміла: як поводитись у тих ситуаціях, коли стаємо жертвами свого оточення, коли те, що мало би нас наснажувати, живити, зміцнювати – руйнує?
Особливо це болюче питання для християн, бо наша релігія – релігія миру, любові і прощення. Як бути? Чи прийме Господь нас і зрозуміє, якщо в одну мить скажемо: досить.
На це питання немає однозначної відповіді, бо відповідь у кожній конкретній ситуації своя. Однак те, що не викликає сумнівів – кожен з нас створений на образ Божий і Його подобу, а тому любити себе самого – наше першочергове завдання. Не йдеться, звісно, про вияви крайнього егоцентризму. А про те, що ми мусимо навчитись відчувати межі навіть у найближчих стосунках.
Якщо хтось із нашого оточення своєю поведінкою порушує найтонші кордони, коли зазіхає на наші глибинні потреби відчувати себе гідним, то у такому випадку мусимо себе боронити і шукати шляху, як із такого стосунку вийти.
Це не означає: вийти назавжди, безповоротньо, однак можливо і таке.
Це значить сказати в цей конкретний момент: вибач, але ти руйнуєш мене, а я не можу цього допустити вже хоча б тому, що маю гідність Божої дитини.
Це неймовірно складний крок, однак найчастіше він стає рушієм зміни поведінки того, хто чинить неправильно. Такі люди “оговтуються”, коли розуміють, що втратили свого глядача, свою жертву і починають аналізувати, а що ж, зрештою, пішло не так.
Є ті, хто не змінюється. І як би це не було гірко, але навіть Бог не зазіхає на вибір і свідому волю людини. Нам це не вийде тим паче.
Взаємини, які руйнують, не можуть тривати довго. Їх треба ставити “на паузу” для того, щоби врятувати. Як і вирятувати себе. І в такій ситуації Бог завжди буде на боці правди і захисту гідності кожного з нас.
Автор: Тетяна Трачук
